Родина Демішів із Маріуполя після початку повномасштабної війни понад місяць прожила в окупації, а потім переселилася до Луцька.
42-річна Наталія Деміш розповіла Суспільному про 34 дні, які вона прожила в окупації, відсутність їжі, постійні обстріли і страх.
«Мимо трупа дівчинки Лізи шести років ми 10 днів ходили воду тягала, мамі її ноги відірвало, батько думали, що загинув. Але зараз завдяки Фейсбуку знаємо, що вижив. Я зі старшою донькою свого чоловіка діставала їжу на складах. Десь горить склад, люди виносять, і ми біжимо туди», – пригадує жінка.
Розповідає: в перші дні повномасштабної війни у Маріуполі не стало зв’язку, електрики, опалення, готували їжу під під’їздами на багаттях, топили лід, зливали воду з батарей. Найбільше, каже, хвилювалася за малих дітей, яких тримали в підвалах через постійні обстріли.
«Доньку Поліну нікуди не пускали, їй на той час 10 років було. Посадили – книжку читай, поки світло вдень, а тільки літак – все, на пузі повзком тікай. Щоб не бачила трупи, бо їх біля під’їзду складали», – провадить маріупольчанка.
Читати ще: «Тепер є де чекати чоловіка з війни»: історія переселенки з Маріуполя, яка отримала житло на Волині
Родина Демішів 34 дні прожила в окупації з дітьми та старенькими батьками. Але попри загрозу бути вбитими під час виїзду, вони все ж наважилися покинути Маріуполь.
«Ми вже не могли – 34 дні не миєшся, брудний, голодний, вже не маєш сил, свідомість втрачаєш, – пригадує жінка. – І ще сильні обстріли почалися, а їсти нічого».
Зі слів Наталії Деміш, одразу виїхати з окупації не вдавалося. Цінні речі ховали на тілі або під підкладкою сумки.
«Досі бережу ключі від гаражів та квартири. І от нам кажуть – зачиніть двері в минуле життя, викиньте, а я не можу, – розповідає переселенка. – А оце рушник, який я вишивала, привезла і не можу закінчити. Якщо я його й закінчу, то вже в Маріуполі – у мирному, українському Маріуполі».
Читати ще: «Хочемо додому. Більше – нічого». Як переселенці облаштувалися в гуртожитку на Волині
Після переїзду, зізнається, довгий час ходила на зустрічі з психологами, щоб знайти сили знову жити та працювати.
«Для мене було шоком, що тут малі зарплати, до цього треба було звикнути. Робота, яку я шукала, – 10 тисяч мені кажуть. А винаймати житло тут дорого», – зітхає жінка.
Зараз родина винаймає житло у Луцьку для себе та батьків, найменша донька ходить в місцеву школу. Тут взяли у сім’ю кота Боню. За словами Наталії Деміш, він дуже схожий на їхнього кота, який загинув під час обстрілів.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу