Неіснуючі слова починають і виграють

Рідну мову можна вивчати усе життя і відкривати для себе щось нове. Головне – не підпадати під вплив агресивної для нас московської мови. Однак люди, виховані в тій мові, люди, які від народження були москвомовні і закінчили відповідні школи, діють як шашіль, який точить старі меблі. Так само ці люди точать нашу мову. Їм усе щось не до шмиги: то таке слово, то сяке не вміщається в їхньому роті.

Мадам Влащєнко, яка страждає за московськими книжками, колись видала базу, що їй не подобається слово «смаколик». Звучало це як «смакалы́к». Бо звісно, що москворотому це слово застрягає в зубах. «Шашлик» не застрягає, а «смаколик» – так. Але вона не одна така, бо на той її постик у ФБ відразу злетілися на підтримку москвороті нетлі.

У цих недороблених (так Тарас Шевченко називав людей, які остаточно не пристали ні до української, ні до московської, зокрема Михайла Микешина) і досі викликають роздратування розмаїті фемінітиви. У найближчих для нас мовах – польській, чеській і словацькій – вони щедро розсіяні, вживаються природно і без примусу і не викликають скреготу зубів. Але для москворотих навіть таке невинне слово, якому вже сто років, як «членкиня», звучить неприродно і дратує їх.

Віддавна мене муляло слово «різний» і похідні від нього, бо всі наші класики, в тому числі й пізніші Винниченко, Рильський, Тичина, Довженко, вживали «ріжний». Називаю саме їх, бо зараз прилетять пришелепуваті і скажуть, що то галицизм або, прости Господи, полонізм. Але корінь «різн» завше стосувався лише різника, різати. Все, що бабуїнською «разн-» або польською «różn-» – українською «ріжн-».

А хто у нас різник – усі знаємо. Від чого й походить усім відоме слово на означення бабуїнів, за яке на fb банять  – «касап».

І от я щойно недавно почав вживати «ріжний», коли зазнайомився ближче з етимологією цих слів. Це, власне, приклад того, скільки часу кожен з нас може пізнавати рідну мову. Бо коли пірнути у мої давніші видання, то назбирається там чимало покручів, таких як «між іншим» замість «до речі», «справа в тому» замість «річ у тім» і т. д.

Є ще одне слово, яке прибилося до нас від тих самих бабуїнів: «дев’яносто», хоча всі класики, а також діяспора вживали «дев’ятдесят». Зокрема й улюблений мовознавець пуристів Іван Огієнко. І це теж моє не таке давнє надбання.

Недавно на одному з книжкових сайтів я натрапив на чергове обурення москворотих виразом «брати душ». Мовляв, що це таке? Тільки «приймати душ»! Найбільше волала одна вчителька української мови і літератури, яка колись мене звинуватила у мізогінії і сексизмі. І що ви гадаєте? Вона отримала жваву підтримку таких самих липових «мовознавців».

Слово «приймати» вживається в дуже конкретних значеннях, як от приймати гостей, пацієнтів і т. д., тому в багатьох інших випадках вживається «брати», «взяти» або ж відбувається така заміна: «приймати ліки» – заживати, «приймати рішення» – ухвалити.

Фраза «брати душ» цілком природна для нашої мови і правильна. Та й у польській мові те ж: «wziął prysznic». А ось і наші класики: В. Домонтович «Та після сніданку ви самі можете брати душ», Юрій Луцький: «взяв душ».

Тому й окремі наші перекладачі вживають саме цей вираз, який так обурив учительок: Саманта Давнінґ «Моя чарівна дружина»: «взяв душ і освоївся в домі», Патрік Ротфусс «Ім’я вітру»: «взяв душ із двадцять нових е'лірів».

Але вираз «прийняв душ» всюди переважає. В перекладах романів Девіда Балдаччі «Пасажир потяга о 6.20», Ніколаса Спаркса «Записник», Донни Тартт «Щиголь» і в безлічі інших.

Та й що тут дивуватися, коли знову ж таки безліч авторів і перекладачів не знають про існування слова «клямка» і вживають бабуїнську «дверну ручку». Хтось може приплете, що «клямка» галицизм – але ні, бо вживали це слово німецького походження наші класики: М. Костомаров, П. Білецький-Носенко та ін., а зустрічається воно ще й у «Словарь книжной малорусской рѣчи: рукописи XVII вѣка».

А от в навчальних словниках ріжних мов фігурує лише «дверна ручка», бо склепані вони з московських видань. В перекладах теж повно тої самої «дверної ручки»: Стівен Кінг, Ерін Морґенштерн, Яцек Дукай, Роберт Джордан, Франк Тильє, Ю Несбьо, Донна Тартт і багато інших. І в українських авторів: Сергій Журавльов (у всіх його трьох романах), Петро Яценко («Магнетизм»), Сергій Жадан («Інтернат»).

Ще одне слово, яке мене денервує, – «кришка». Бо нема такого слова в нашій мові, про що засвідчує і словник А. Кримського «Кры́шка – (посуды) по́кришка, на́кривка; (улья) покрі́вля; (сундука квашни, гроба) ві́ко. Снять крышку с чего – розкри́ти що, зня́ти з чо́го по́кришку, на́кривку и т. д. Теперь ему крышка – тепе́р йому́ капу́т (кіне́ць)».

В українських виданнях кришка фігурує знову ж таки в тих самих навчальних посібниках і в романах таких авторів, як В. Кривенко, О. Гончаров, А. Санченко, Тетяна Мизнікова, Єлізавета Восковнюк. В перекладах – переважно харківських видавництв.

Про неукраїнські слова й вирази «випічка» замість «печиво» і «молочні продукти» або гидотне «молочка» замість «набіл» писала і Оксана Забужко, і я грішний, але нічого не міняється. Мабуть, тут варто втрутитися мовному омбудсмену, як втручається Французька академія зі своїми вимогами, бо «випічка» не лише в написах на вулицях, а й у книжках. Якась Вікторія Попін видала вже кілька кулінарних книжок, але всюди в них повно московитської лексики. «Це та випічка, яка здатна принести усмішку на обличчя (???) навіть затятому песимісту»,  – намагається вона потішити читача, але в мене викликає лише роздратування. Без «випічки» не можуть обійтися і Юлія Українець, Оксана Соколова, Олена Айковлева, Анна Шила, Михайло Филипчук, Ірина Славінська і навіть Леся Кравецька з книжкою «Львівські пляцки і торти» і ще одна львів'янка Наталія Матолінець, а також Олена Моренцова-Шулик, авторка книжки «Смак свободи», за якою знято примітивний фільм про Львів, та безліч інших авторів та перекладачів.

Неіснуючі в нашій мові слова б'ють усі рекорди.

Пригадую ще з 90-х, як «доярки і шахтарі» обурювалися першою редакцією того, хоч і не досконалого, правопису. Який не був діяспорним, не був галичанським, а був совєтським до 1933 року. Жодних галичан в тому правописі не помічено, але усіх знищено. Галичани просто підкорилися і прийняли його правила.

Я міг би ще навести багато прикладів, як хоч би таке невинне слово, як «каже», «казав» витісняється за московським взірцем «говорить», «говорив». Але це ж нічого не змінить, правда?