Тепло з рідної домівки на фронт: як смілянські бібліотекарки печуть пиріжки для захисників

Бібліотекарка зі Сміли Людмила Виноградова починає пекти пиріжки о 7-й ранку. Чоловік о цій порі вже в дорозі на роботу. Тож вона приводить себе в порядок, пов’язує на голову хустку, налаштовується на позитив і приступає до роботи. Людмила вірить, що чим кращий у неї буде настрій, чим сильніші побажання добра і щастя, тим смачнішими будуть пиріжки. А це для неї наразі дуже важливо, адже їстимуть їх захисники на фронті.

Перші пиріжки для фронту: як відновилася традиція

Перші пиріжки для наших воїнів вона спекла на Покрову 2022 року. До того в цій справі була перерва: діти вже дорослі, живуть далеко від Сміли, мама давно пішла у Засвіти. Та коли постала потреба допомогти хоч чимось захисникам-Героям, вона згадала, як допомагала матусі пекти пиріжки в дитинстві, який від них приємний запах ішов по хаті, які вони були смачні. Мама робила їх з радістю, а згодом і Людмила почала пекти їх своїм дітям. Хоча спочатку таки були паски, бо як сказала її подруга, кожна родина повинна пекти паски удома, тоді це справжнє свято. Вона обмінювалася пасочками з мамою і раділа, що вони їй подобалися.

З пиріжками для воїнів спочатку було клопітно. Адже їх потрібно напекти багато. Рецепт виробився поступово: один літр молока, сто грамів львівських дріжджів, пачка гарного вершкового маргарину, склянка або дві цукру (в залежності від того, яка начинка), одна чайна ложка солі і яйця. Яєць, як і начинки, на думку Людмили, багато не буває – від чотирьох до семи штук. Цього разу начинкою був рис, три свинячих серця і, звісно, підсмажена на салі цибулька. Солдатам потрібна не лише смакота, а й енергія, бо ж уже зимно... Тому не зайві і пів склянки олії до тіста. Масні пиріжки додають ситості. Борошна на вже роками випробуваний рецепт іде кілограма два. Загалом пиріжки самі візьмуть скільки треба.

Люда між тим взялася місити тісто. З боку це мало вигляд ніби вона ніжно мне, гладить свою дитину, або чоловіка, робить їм масаж. Рухи – швидкі, відпрацьовані, здавалося, що ними вона теж передавала білому місиву тепло своїх рук і душі, побажання захисту і витримки. Начинка чекала своєї черги поруч, у великій мисці. Навесні вона була з яблучного повидла, улітку Люда пекла ще й булочки з родзинками. Але в холод найкраще щось м’ясне – лівер.

І от тісто вже готове, вона це відчуває руками, прийшов час ліпити гостинці на фронт. У товсті кружальця лягає начинка, і, як за помахом чарівної палички, з’являється пиріжок з сирого тіста, потім другий, третій і так десятками. Вони лягають у деко, встелене спеціальним папером. І їх, бліденькі, якісь цнотливо оголені, відправляють у духовку. Проходить час і Людмила дістає звідти вбрані у рум’янець, бадьорі пиріжки. Від них не можна відвести очей. А запах такий, що мимоволі тече слинка. Мені дозволяють з’їсти один (пробачте, воїни, але ж мусив скуштувати, що вам передають)… Скажу відверто, ледь не проковтнув язика.

Людмила посміхається і зізнається, що коли пече пиріжки суто для себе, такі смачні не виходять.

– Узагалі я люблю їх робити, – зізнається вона. – Може це ще від усвідомлення того, що знаю, як на них чекають наші оборонці. Мені приємно і радісно, що хоч таким чином трішки урізнобарвлюю їхні важкі будні, передаю їм тепло домівки і свою приязнь. Пиріжки у мене виходять краще за вареники і пельмені. А деякі дівчата з бібліотеки ліплять саме їх. Кожний робить своє… Коли все готове, ми приносимо наші вироби в центральну міську бібліотеку. Тут їх і передаємо через благодійний фонд  „Допоможемо армії разом” (БФ „ДАР”) захисникам.

Спільна справа: бібліотекарі Сміли допомагають армії

Дуже приємно, що Людмила Виноградова не сама. Як дізнався, товстунчики печуть і Ніна Шинкар, Галина Придаток, Надія Дахно, Люда Шевченко, Вікторія Пархоменко, Наталія Приймак, Юлія Близнюк, а Любов Богун донедавна робила вареники. Всіх і не перелічити, адже бібліотечна система нараховує сім підрозділів-філій. Коли була нагальна потреба, всі також приносили з дому і передавали на фронт ковдри, консервацію.

Пече пиріжки і Ніна Русавська. За один раз до ста і більше. Та у неї вони іншої форми, як у Людмили, ще й переважно з капустою. До всього вона посипає їх насінням кунжуту і льону. Пече також пиріжки з маком, сиром, чи просто булочки, рогалики, коли яка є потреба і теж залежно від пори року. Чаклує над ними переважно вночі. Звикла так, коли в Смілі часто виключали електроенергію. А вночі перерва між відключеннями була більшою. Та й ніхто тоді не заважає, тож можна зосередитися, поміркувати над майбутнім, над тим, що нас чекає. З огляду на Нінин характер, виховання, а також на те, що багато її родичів воює, вона вірить тільки в перемогу. А щоби підтримати, підбадьорити захисників до пиріжків докладає і власноруч складеного листа. Спокійно його читати не можна, настільки він щирий і пронизливий.

Буває додає ще й такі свої короткі побажання: пиріжки з капустою, щоб ворогові було пусто; пиріжки із творогом, щоб били влучно ворога, і подібні.

Ніна Русавська розповіла, як її вразило, що в директора благодійного фонду Андрія Бондаренка, який возить на фронт і їхні пиріжки, не діють ноги. Але він регулярно їде на передову, щоби підтримати бійців, у той час коли дехто аж виє від утоми на дивані. Тож як було не допомогти йому? І Ніна стала біля нього таким собі добровільним помічником-секретарем: друкує необхідні документи, супровідні листи, знаходить потрібне для його поїздок по інших благодійних організаціях, зокрема кікімори, сухі супи, окопні свічки тощо.

Ірина Огус: бібліотека як осередок волонтерства

А директор Смілянської міської централізованої бібліотечної системи Ірина Огус у розмові нагадала, як до них після повномасштабного вторгнення звернувся керівник благодійного фонду і попросив допомоги. Тож вони надали йому в центральній бібліотеці приміщення, почали пекти смаколики для воїнів на фронт. Так і налагодилася плідна співпраця, яка дає дівчатам відчуття причетності до спільної, вкрай необхідної справи, усвідомлення того, що життя їхнє наповнене смислом. Особливою винагородою їм були прапори тих бригад, куди поїхала їхня випічка, з автографами бійців.

Благодійний фонд „Допоможемо армії разом”, директором якого і є Андрій Бондаренко, працює з 2014 року. Створили його колишні воїни-афганці з членів спілки ветеранів війни в Афганістані, а також хлопці зі Смілянської самооборони.

– Веземо допомогу і смаколики туди, куди це потрібно, де на нас чекають, – наголошує у розмові пан Андрій. – Конкретно зараз їдемо на Покровськ, до нашого земляка Олександра Майки у 53-ту бригаду. Але чужих дітей на війні не буває, тож опікуємося всіма, хто цього потребує. Телефони наші є в усіх соцмережах, ми ні від кого не ховаємося. За десять років об’їздили всі напрямки, годували добровольців ще на самому початку війни, відремонтували і організували для них десятки вантажівок. Зараз возимо допомогу в різні підрозділи ЗСУ від Куп’янська до Запоріжжя. Наразі повеземо котлети, вареники, голубці, тушонку, капусту квашену, салати консервовані, яблука і звісно пиріжки та коржики, що їх напекли смілянські дівчата-бібліотекарі. Коли минулого разу доставили пиріжки і вареники хлопцям на Дружківку у п’яту бригаду, то командир передав через нас побажання від бійців, щоб у тих жіночок, що їх роблять, ніколи ручки не боліли. Як зазвичай, повеземо все бусиком разом із Володимиром Прохоровим, моїм побратимом – теж колишнім афганцем. До речі, частину вантажу вже відправили Новою поштою.

Завдяки норвезькому фонду, який виділив кошти, ми відремонтували нашим підопічним автомобіль для фронту, закупили маскувальні сітки і матеріал для їхнього плетіння.

Дівчата з села Кіченців, що на Корсунщині, передали готові для вживання каші в банках. Отак з миру по нитці…

Символи підтримки: підписані прапори від бійців

Андрій Бондаренко переконаний, що війна буде довгою, тож розслаблюватися не можна. Потрібно також контролювати владу, щоби не крала, щоб не відривали від себе останнє постійно одні й ті ж добродії і пенсіонери. Очолювана ним організація працює напряму з військовими і регулярно про свою діяльність звітує. Будь хто може подивитися, куди йде допомога від людей. До речі, і від смілянської влади теж. Нічого поганого саме місцевих керівників пан Андрій сказати не може, бо особисто передав на фронт до десяти машин від мерії, чимало комплектів шин.

– Допомагають фонду і фермери, школи смілянські, деякі сільські ОТГ, зокрема Тернівська, – наголошує керівник фонду. – Мабуть, уже скрізь на передовій їли тушонку, яку виготовляють у черкаській школі №17. Мені розповідали випадок, як танкіст приніс командиру пару баночок цієї тушкованки і каже: „Скуштуйте, яка смачна. Її мої земляки на Черкащині робили”. А той дивиться на баночку і відповідає: „Сімнадцята школа! Моя донька десять років у ній навчалася… Пиши заяву на відпустку і їдь додому, зайдеш подякуєш”.

Ви знаєте, ця робота, за яку я взявся, і надихає, і виснажує водночас. Я, наприклад, уже не беру підписані хлопцями прапори. Бо буває приїдеш через місяць, а частина тих, що підписали, загинула…

Андрій Бондаренко говорив, а мені на очі наверталися сльози. Після дописів в інтернеті новоявлених капітулянтів і озлоблених ухилянтів розмова з ним і з дівчатами-бібліотекарями була як ковток свіжого повітря. Спілкувався і знову думав: хіба можна перемогти згуртовану націю? Нам би тільки ще внутрішніх ворогів і ждунів подолати. Тоді і з зовнішнім агресором значно легше буде розібратися.

Олександр Вівчарик,

Фото автора і з архіву героїв публікації

реклама