Ніхто не знає свого майбутнього. Скажу більше: ніхто не знає й свого минулого.
«Як добре ми жили», – каже перукарка, укладаючи мою фризуру. «Як добре ми жили, – повторює вона. – Але все нам було не так. То податків забагато, то комуналка задорога…».
Перукарка живе в селі під Києвом. У неї троє онуків та достобіса котів – бо прибиваються все нові і нові. Вона потерпає за кожну душу, дитячу та котячу, яку довірила їй доля. А ще їй хочеться поговорити. Про втрачене.
І ми говоримо.
Моя прабаба, яка народилася у 1905-му і яка пережила рідше згадуваний голод 1920-х, згадувала, як молодші брати та сестри тулились до неї і просили: «Розкажи про хлібчик…». І вона, роблячи надзусилля, описувала, який буває хлібчик, яка у нього скоринка, як він пахне і як його печуть…
Наші розмови з перукаркою – це теж розмови про хлібчик. Про ампутований шмат мирного життя.
Прабаба, щоб відволікти малих від думок про їжу, робила з хустинки зайця. Мені – у моєму дитинстві – теж. Це був якийсь вузол з носовичка з виразно настовбурченими вухами. Такий собі заєць на мінімалках.
Я теж «роблю зайця» для перукарки. Тобто намагаюсь говорити про щось інше. А сама думаю: аби нинішнє теперішнє не стало тим минулим, за яким ми плакатимемо колись. Плакатимемо і казатимемо: «Як добре ми жили у 2024-му…».
Але я чомусь вірю, що цього не буде. У сенсі – не буде пла́чу на ріках вавилонських, де «поневолювачі наші вимагали від нас пісень, і гнобителі наші – веселощів…».
Пла́чу не буде, а Україна – буде. Власне, чому «буде»? Адже вона вже є. Вона є попри все.
Не стану повторювати, що за три дні Путін Київ не взяв. Гітлер – той взяв нашу столицю за три місяці. Але його косплеєр не впорався і за три роки. І не впорається ніколи, сучий син.
Держава є, вона нікуди не ділася. Є парламент, уряд і президент. Вам все це не подобається? Ну, припустимо, мені теж. Але ми все це поміняємо – за умови, щоправда, що це буде наша влада, а не гауляйтери від Москви.
У певному розумінні ми вже перемогли. Саме так. Поламати плани ворога – це вже перемогти.
Ми більше знаємо зараз про цю війну, аніж знали на її початку. І це також перемога, бо знання – завжди перемога, хоча і скорбота теж.
Боже, якими наївними ми були на початку «повномасштабки»! Шукали якісь мітки на асфальті… Дядьки у віці 50+ лазили чергувати на дах. Бо у радянських фільмах про Другу світову так робили відважні піонери.
Про що ми тільки думали? Що прилетить фашистський літак та поскидає на спальні райони запалювальну суміш? Ми так невиразно уявляли, що представляють собою балістичні ракети, що зараз про це соромно й згадувати. Думали, ніби вони летять на світло як метелики, а тому тільки й розмов було, що про світломаскування…
Але найбільшою турботою перших тижнів війни (до того, як деокупували Бучу) було підібрати їй назву. Пригадуєте? На війну натягували слово «вітчизняна» – пхе, казали юзери соцмереж, надто відгонить совком… Тоді, може, «визвольна»? Це вже краще, але надто банально… Ок, казали українці, ми подумаємо про це завтра, після перемоги, бо ж у росіян ракет лишилося іще на пару запусків…
Та виявилося, що не на пару…
Бог (або фатум, якщо бажаєте) розтягнув наше зростання на значно довший час. Ми довели собі, ворогу та світу, що здатні вистояти, навіть коли ресурси неспівставні. Ми, чорт забирай, просто нереально круті. Але зараз це вже нікого не підбадьорює, бо масаж гордощів перетворюється на нервовий свербіж: гаразд, а далі – що?
Що буде, якщо пасіонарії остаточно вичерпаються і воювати буде нікому? Що буде, якщо Трамп не дасть нам більше жодного патрона? Що буде, якщо раптом у війну вступлять не тільки північнокорейці, а й мільярд китайців? Що буде, якщо Путін застосує ядерну зброю?..
Правильна відповідь на ці та інші запитання – невідомо. Все це, на жаль, невідомо...
Ніхто, повторюю, не знає свого майбутнього. Не всі здатні правильно оцінити минуле. Нам дано лише пульсуюче «тут і зараз». Так от: тут і зараз – ми живемо. Ми вистояли. Ми стримали ворога. Ми дали йому по зубах. Ми осоромили «другу армію світу». Так може бути і надалі. Як написав один військовий, «биймося, а там буде як буде! Але соромно точно не буде…».
Тож, може, назвемо цю війну «Та, За Яку Не Соромно?»…
Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів