Корінна жителька Мирнограда Наталія Бояр завжди відчувала, що її доля – це музика і спів. Жодне міське свято не обходилось без ліричних або навпаки запальних патріотичних пісень у її виконанні. З часом захоплення співом для дівчини трансформувалося у професію.
Наталія з успіхом закінчила Донецьке музичне училище, а пізніше – Луганську академію культури та мистецтва. Тут вона опанувала не лише різноманітні вокальні техніки, а й оволоділа педагогічною майстерністю. Адже Наталія завжди мріяла передавати найглибші почуття через музику не лише особисто. Вона прагнула бути наставником для інших талановитих вокалістів.
З дитинства кожен виступ Наталії, кожен концерт, у якому звучав її голос у рідному Палаці культури «Україна», надихав поціновувачів її творчості. Швидко знайшлись і учні, з якими молода вокалістка щиро ділилася своїми знаннями й уміннями. Дівчина кілька років працювала у Будинку творчості дітей та юнацтва, а потім стала викладачем Мирноградської музичної школи. Плідні роки роботи надихали на звершення. Як результат – низка вихованців переможців всеукраїнських вокальних конкурсів.
Усе докорінне змінило повномасштабне вторгнення рф. Наталія разом з 10-річною донькою Софією стала вимушеною переселенкою. Нове життя вони почали облаштовувати у Чернівецькій області. Але дистанційно жінка працювала в Мирноградській музичній школі, підтримуючі постійний зв’язок з учнями.
Навесні 2024 року Мирноградська громада все частіше страждала від постійних ворожих обстрілів. Люди поступово полишали місто, рятуючи власне життя. У цей момент до Наталії надійшла пропозиція очолити міський відділ культури. Зголоситися на нову посаду було нелегко. Адже вже тоді було зрозуміло, яку кількість важких управлінських рішень доведеться приймати на посаді в умовах підготовки міста до евакуації.
Наталія не злякалася відповідальності, яка лягла на її плечі разом з новою посадою.
– З перших днів на посаді стало зрозуміло, що паралельно з вирішенням численних кадрових проблем треба негайно діяти, аби врятувати майно закладів культури громади, – розповідає Наталія Бояр. – За роки, які передували повномасштабному вторгненню, їхня матеріально-технічна база суттєво поповнилась. Нові музичні інструменти, зокрема роялі, дороговартісна аудіоапаратура, світлове обладнання, устаткування сцени, меблі – усе потребувало дбайливого упакування, пошуку транспорту й евакуації до більш безпечних регіонів України. Окрім суто матеріальних цінностей у місті ще перебували бібліотечні фонди, пам’ятки культурної спадщини, частину з яких було необхідно демонтувати та вивезти на зберігання.
Справжньою архітектурною прикрасою центру Мирнограда є майже столітня будівля міського Палацу культури «Україна». З перших днів повномасштабного вторгнення заклад перетворився на центр гуманітарної допомоги для вимушених переселенців з усіх окупованих міст Донеччини. Тут більш ніж два роки – до моменту евакуації з міста влітку 2024 року – працювали волонтери. Громада та переміщені особи отримували в Палаці продуктові та гігієнічні набори й одяг для усіх, хто мав потребу.
Паралельно працівники закладу розпочали непросту з технічної точки зору роботу щодо демонтажу справжньої перлини глядацької зали Палацу – майже сторічної кришталевої люстри, яка важить сотні кілограмів. Вручну впродовж майже тижня кожна з кількох тисяч кришталевих деталей була бережно розібрана та ретельно упакована для транспортування. Працівники намагалися зберегти цей найцінніший скарб разом з іншими символами культурної спадщини громади. Усі розуміли: це більше, ніж просто речі – це частина багатолітньої історії та життя їхнього рідного міста.
Наталія згадує, як колеги з інших відділів культури з більш безпечних регіонів з розумінням ставилися до прохання надати прихисток важливим культурним цінностям з Мирноградської громади. Але ніхто не брав на себе відповідальності відправити у громаду, яка перебувала під обстрілами, власних працівників або транспорт. Тож мирноградським працівникам культури доводилось вирішувати усі складні логістичні питання самотужки.
– Заступниця начальника Мирноградської військової адміністрації Тетяна Ситник щодня моніторила ситуацію, шукала для нас транспорт і людей, які допомагали б нам вантажити та вивозити усі культурні цінності, – розповідає Наталія. – Ми б не впоралися з цими величезними обсягами, якби не допомога свідомих волонтерів, які приходили завжди, коли мали на це хоча б найменшу можливість.
Влітку я вкотре переконалася, що для наших людей немає нічого нездійсненного. Особливо тоді, коли ми гуртуємось заради спільної мети. І вдень і вночі місто здригалося від обстрілів, і у той же час я бачила, як мирноградці об’єднуються та допомагають один одному. Усі ми – неймовірно сильні люди. І я б дуже хотіла, щоб наше культурне надбання, наша локальна історія залишилися живими, незважаючи ні на що, – зазначає Наталія з тремтінням у голосі.
Проте, тоді на часі було не лише збереження майна. Наталія невтомно переконувала колег у необхідності евакуації. Адже найголовніше – це врятувати власне життя.
У вересні Наталія повернулася до статусу вимушеної переселенки. Її чоловік Сергій наразі боронить Батьківщину у лавах Збройних сил України. Сама ж Наталія Бояр активно подорожує країною, відвідує місця зберігання матеріальних цінностей, спілкується з колегами.
Музична школа Мирнограда продовжує працювати в умовах евакуації. Вчителі та більш ніж 300 учнів, хоча і перебувають у різних містах, тепер проводять заняття у змішаному форматі – офлайн та онлайн.
– Наші діти зберегли любов до музики, – зазначає Наталія. – Попри усі виклики війни. І це, напевно, одне з найбільших наших досягнень. Я відчуваю, що уроки музики зв’язують нас усіх. Музика та спів допомагають дітям забувати про війну та подумки поринати у світ мистецтва, де є гармонія, і немає місця російським обстрілам і вбивствам.
Я свідомо не їду з країни. Бо не хочу втрачати зав’язків з нашою культурою й історією. Вважаю, що ми повинні виховувати в наших дітях патріотизм на національному підґрунті та щодня доводити, що ми – українці, які гідні всього найкращого в житті. Ми все зможемо пережити. Впевнена, що після війни відновляться концерти, конкурси та фестивалі, і культурне життя знову розквітне.
Наталія вірить у Перемогу та мріє, що зможе знову побачити рідний Мирноград відновленим. У місто обов’язково повернуться люди, які цінують взаємну підтримку й яким культура допомагає реалізувати усі їх творчі прагнення.
Матеріал створено у межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», який реалізується ГО «Інтерньюз-Україна».
Максим Забєля,
Мирноградська газета «Рідне місто»
Фото з особистого архіву Наталії Бояр
English (US)