Як працюють навчальні центри ЗСУ. Репортаж, який наробив галасу

Недавно я вибила для себе дозвіл побувати в одній з «учебок» ЗСУ і зробити репортаж про підготовку мобілізованих.

Звичайно, мене спрямували в один з кращих навчальних центрів – 151-ий. Це на сході, недалеко від фронту. Це не «Десна», не Рівне і не Старичі, це не «середня температура по палаті», на чому я й наголосила на сампочатку.

Хотілося б потрапити на рівненський полігон і побачити, який він, «ужас ужасний», про що говорять військові, але потрапила я в зовсім іншу «учебку», де люди працюють і дають результат, тому й репортаж мій комусь із читачів видався пропагандистським, і в особисті коменти та в редакцію кілька родичів мобілізованих написали про жесть в «учебках» та демотивацію.

Як потім написав у ФБ Роман Донік, який працює зі 151-им центром, «Олені Зварич прийшлося дуже сильно «збирату раму» після всього почутого. Бо десь там в Києві та високих штабах то одне, а тут, на землі, зовсім інше. Ми не зразкові. Нас постійно зай*бують перевірками, бо в нас невоєнний підхід і не зрозуміла старообрядцям система. А ще ми категорично проти показухи. Ні разу ми не припиняли навчання, ні разу не робили «картінку» під час приїзду поважних панів. І не збираємося».

З «рамою» Донік перегнув – направду не так сильно я ту «раму» й збирала, бо очікувала побачити щось гірше).

З офреків Генштабу, пресконференцій та особистого спілкування знаю, що військове керівництво хоче навести лад в навчальнх центрах, перекроїти програми та посилити підготовку військових. Армійська система інертна і в тилу вкрилася жирком, тому чи всі «учебки» справно і швидко виконують команди згори – питання. Спроба перебудови тільки почалася.

Так, «учебки» – жесть. Всі. Навіть хороші комфортом та навантаженням разюче відрізняються від «Спортлайфа»).

Сама війна – жесть.

Але зараз не про це. У фідбеку на свій репортаж я вловила іншу ноту – мовляв, чоловіки втратили мотивацію йти на війну, а погані «учебки» їх ще більше демотивують. У цьому твердженні обнялися велика правда і велика брехня.

Скажіть про «демотивуючі учебки» хлопцям, які пішли на війну в 2022-2023.

Чоловік моєї племінниці Олег Андрієвський у лютому 2022-го згадав, що в армії був артилеристом і разів п’ять заряджав гармату зразка Другої світової, – і подався до військкомату. Днів десять повчився на полігоні – на передок. Тоді час такий був, що ніколи було добре вчити, бо треба було задраяти дірки на фронті, але я ні разу від Олега не чула про демотивацію та іншу таку хню, яку вигадують чоловіки, хворі на ескапізм.

Роман Клименко, син моєї подруги Валентини Клименко, на той час йому було 23 роки, у червні-2022 пішов у ТРО, восени місяць просидів у «Десні», на стрільбах були разів п’ять. У грудні він уже сидів в окопах під Бахмутом. Сьогодні воює на Донеччині, в підрозділі дронарів. Чомусь «учебка» і малий настріл не знеохотили Рому битися за Україну.

Хочу згадати також колег, які пішли в армію вже цього року й служать у бойових бригадах, – Володю Семківа, редактора у «Збручі» й «Локальній історії», та Дмитра Сімонова, одного з найпопулярніших наукових журналістів країни (Дмитре, сумую за твоїм подкастом «Головна обсерваторія»). В обидвох – по двоє малих дітей вдома. Обидва не на натовських полігонах пройшли вишкіл, але чуваки не розводяться про зловісну деструктивну силу «учебок» і втому від війни. Воюють і не розколихують словесами інформпростір.

Я до того, що так, треба наводити лад в навчальних центрах, щодо яких є негативний фідбек від військових, треба карати пещених полковників за совкове нехлюйство, крадіжки тушонки, дизельки і чого там ще – але не треба їх робити головними демонами, що відбивають охоту йти воювати.

«Мій син такий демотивований після учебки», – написала одна жінка. А скільки від вашого населеного пункту до фронту? – питаю. «Кілометрів 150». Так який же ще мотиватор йому потрібен?!

P.S. А на фото – «шибениці» на полігоні 151-го центру: це тренажери, за допомогою яких вчаться збивати дрони.