Як у Львові ветерани навчаються мистецтва татуювання й планують створювати мистецьку студію

Дзижчання тату-машинок подібне на віддалений звук безпілотника. Тонкі голки проколюють штучну шкіру, залишаючи несміливі лінії та візерунки, наче у зошитах із графомоторними вправами для дошкільнят. За всіма процесами зі стіни артцентру спостерігає чорно-білий портрет польського фотографа Владжімєжа Пухальського. На перший погляд, у витатуюваній каліграфії нічого складного. Однак вправи змушують концентруватися, трохи засмучуватися й пробувати знову, бо коли полотном стане людина – помилку виправити буде значно важче. Під візерунками, які залишили тату-машинки, підписи: «80 ОДШБ», «Інтернаціональний Бат… Ілліч», «Аль. "Азов"». Ветерани дивляться на чернетки зі штучної шкіри, оцінюють якість ліній й продовжують малювати.

До кожного з учасників курсу підходить художниця Марія Рамко «Абра». Вона дає поради й заохочує малювати – якщо більше поту буде зараз, то менше крові під час роботи. У межах програми Муніципального мистецького центру «Тилові справи» Марія створила навчальний курс з татуювання для військових і ветеранів.

ZAXID.NET розповідає про тату-мистецтво як реабілітацію та ветеранів, які опановують нову для себе справу.

«Не просити, а казати, що нам це потрібно»

Марії Рамко 36 років, з яких 12 вона займається тату-мистецтвом. Художниця навчалася на декоративно-прикладному мистецтві, а зараз здобуває освіту психолога – у майбутньому вона надаватиме психологічну допомогу й використовуватиме під час цього мистецькі практики. У межах «Тилових справ» мисткиня провела кілька занять.

«Помітила, що часто люди не готові говорити про те, що в них всередині, якщо це болісний досвід. Але для кожного можна підібрати свою мистецьку практику, щоб розказати про свої емоції невербально. Це може звучати тривіально, але воно працює. Як тільки знаходиш підхід до людини, щоб вона просто спробувала, то це завжди допомагає», – каже Марія.

Практичне заняття для ветеранів. Фото ZAXID.NET

На зустрічі-обговоренні курсу, яка мала б стати фінальною, Марія розставляє стільці колом. Одним з перших приходить 26-річний ветеран Максим з Маріуполя. Згодом приєднується азовець Олексій Буторін «Аль». Він каже, що йому все сподобалось, але є один великий мінус – курсу замало. Військовий разом зі своєю дівчиною Наталею, налаштований вчитись.

«Ми якраз хочемо говорити, що нам робити далі. Щоб наша зустріч була продуктивною і щоб не втратити той малесенький шматочок знань, який ми отримали. Хочу, щоб ми мали логічне продовження – тату-студію чи навіть артстудію, де могли б працювати й вчитися, а згодом монетизувати нашу роботу», – говорить Марія й додає, що хоч проєкт і офіційно завершився, але продовження буде.

За словами художниці, для опанування базових знань з татуювання потрібно кілька місяців практики, але справжній професіоналізм вимагає значно більше часу та досвіду. Марія сподівається, що майбутня студія стане ветеранською спільнотою: військові, які хотітимуть зробити татуювання зможуть прийти до тих, хто має досвід війни. Крім цього, у такому просторі буде можливість для інших ветеранів навчатися тату-мистецтва. Олексій кілька разів наголошує, що попри планування треба продовжити проєкт найближчим часом.

«За десять років війни дуже багато добрих людей втомилися, з них вийшла вся кров, бо вони просто добрі. Нам треба звертатися скрізь, але не просити, а казати, що нам це потрібно. Треба зрозуміти, що ми маємо, скільки є охочих, підбити вимоги. Нам правда цього дуже треба. У мене багато побратимів, до яких нікому нема діла», – говорить Олексій.

Олексій та Марія. Фото ZAXID.NET

До кімнати, де Марія спілкується з ветеранами, заходить директорка артцентру Ляна Мицько. Вона запросила на зустріч кількох людей, серед яких журналіст Олексій Ковжун, друзі артценту з абілітаційного центру Habilitation Center та митці, які реалізували інші проєкти з ветеранами у межах «Тилових справ». Марія Рамко усміхається і каже, що тут всі з різних історій, але об'єднані Ляною Мицько. Художниця запрошує всіх трішки розповісти про себе й поговорити про проєкт. Абра обіцяє зустрітися з ветеранами вже наступного тижня. Вона хвилюється й ще не знає, що їй вдасться за цей час знайти матеріали та інструменти для тату-майстрів.

«Зараз питання лише в правильному плануванні проєкту», – наголошує Абра.

«Мене просто змусили малювати»

26-річний Максим з Маріуполя розповідає, що за час курсу сказав більше слів ніж за останні два роки. Він намагається адаптуватися у Львові, напрацювати портфоліо й вкластись у свою освіту.

«Я вчився на кухаря, але 2016 року пішов добровольцем в АТО. Хотів раніше, але мені сказали, що тільки з 18 років. Спочатку був в одній службі, потім, через серйозні обставини, мене перевели до прикордонної служби. Коли почалась війна, то ми на прикордонні зустрічали окупантів. Відходили до Маріуполя, потрапили на "Азовсталь". Після цього я опинився в полоні. Загалом відсидів у різних російських тюрмах дев'ять місяців і якось мене повернули додому, хоч на той час було дуже мало шансів для цього. Я повернувся 16 лютого 2023 року», – розповідає військовий.

Приблизно два місяці він перебував на реабілітації у Києві й згодом потрапив до Львова. Про курс в артцентрі йому розповів знайомий. До того Максим не займався тату, але шукав тату-майстра, в якого зможе вчитися.

«У мене був дуже сильний депресивний момент і я вирішив, що потрібно чимось займатися, щось в себе вкладати, розвивати творче, забутись або відволіктись, знайшов майстра у Львові. І якраз тоді мені надіслали допис про курси. Я прийшов і мене просто змусили малювати. У мене такий дитячий малюнок вийшов. Мені подобаються татуювання. Це мистецтво, яке люди носять на собі. Це мирне життя, яке відволікає», – говорить Максим.

Максим та Марія. Фото ZAXID.NET

«Хочу робити це фахово»

Азовцю Олексію Буторіну з позивним «Аль» 46 років. Він лише кілька тижнів тому переїхав до Львова. Чоловіка за руку тримає його дівчина Наталя. Вона з Білорусі.

«Я тут, бо тут Аль», – усміхається жінка.

Аль потрапив на війну одразу з Майдану, де був сотником. До того він як економіст працював на одному з приватних австрійських підприємств та на шахті, згодом запустив деревообробний бізнес у Нововолинську. Олексій із ностальгією розповідає про власну справу.

«Майдан закінчився й мені було зрозуміло, що це не кінець, а тільки початок, тому добровільно пішов на війну. Сподівався, що це затягнеться ну максимум на рік, бо ми нормально просувалися й були 7 кілометрів від російського кордону біля Новоазовська. Здавалося, що далі успішно наступатимемо на Донеччині. Але почалися нібито перемир'я й повзуча окупація наших територій», – каже Олексій.

Військовий в «Азові» з самого початку його створення – формування загону «Чорний корпус». У 2017 році він намагався частково повернутися до цивільного життя.

«Демобілізувався, але повернувся знову, бо всю мою фірму майже розікрали. Мені запропонували долучитися до ССО. І так я був трохи цивільним і водночас допомагав зі справами на фронті. Це тривало до майже 2022 року», – пригадує Олексій.

Наталя та Олексій під час практичного заняття. Фото ZAXID.NET

На початку повномасштабного вторгнення Олексій був біля білоруського кордону, допомагав ліквідувати ворожі групи росіян на Київщині. Коли він чує запитання про поранення, то відмахується. Усміхається й каже, що це дуже важко порахувати.

«З 2014 року цього було багато. Ноги, рука одна, сікло уламками, але кульових не було. Осколкових, здається, було вісім. А дрібних контузій не рахую, їх, мабуть, ніхто не рахує. Бувало, що щось гепнуло збоку і ти такий причмелений ходиш до наступної доби. Я зважав тільки на таке. Зважав, коли кров з очей і ти блюєш. Оце таких потужних, з наслідками, було дев'ять», – розказує Олексій.

Після останніх поранень і травм, які Аль отримав на Донеччині біля Урожайного й Старомайорського, минуло вісім місяців. Реабілітацітацію він проходив у київській лікарні «Феофанія».

«В хребті досі є два уламки, їх вже не витягатимуть. Були уламки в голові. Але мої проблеми з рукою не через це. Неподалік від позиції прилетів КАБ. Дронщики казали, що це була тонна. Я не знаю, як воно працює, ударна хвиля проходить крізь тіло. Мене не спочатку евакуювали, почалося зараження крові. Почувався овочем, працювала лише ліва рука, але саму кисть я не відчував. Коли хотів щось дізнатися від лікарів, то писав щось в телефоні, бо розмовляти теж не вмів. Я просто коли розплющив очі, то вже хотів говорити, але не міг. Мені сказали, що буду сидячим й на ноги не стану. Я цього не усвідомлював», – пригадує Аль.

Він попросив друзів привезти йому гумки для тренувань. Закидав їх на ногу й намагався згинати й розгинати коліно. Олексій каже, що йому радили змиритися й не сподіватися марно.

«Все заперечував й продовжував робити свої вправи. І десь за кілька місяців я відчув свої пальці. Ліва нога одразу почала працювати, а з правою я відчуваю дискомфорт досі. Якщо йду більше ніж кілометр, то потрібні милиці», – каже військовий.

Коли лікарі побачили, що старання Олексія мають сенс, то він почав займатися в залі. Робити вдень це було складно, оскільки йому було боляче дивитися на світло й навіть в палаті йому заклеїли вікна. Олексій міг пів ночі займатися у залі.

«Стало значно легше на хребет, я почав не так сильно відчувати уламки. Лікарі сказали, що з того, що не можна вилікувати, залишилася кров. Треба постійно колоти інтерферон, а з рештою можна працювати й відновитися. Сказали, що для того, щоб розробити кінцівки, мушу навчитися в'язати або спробувати робити тату. Подумав, що рукавичок і шарфів мені не треба, а тату це цікаво», – каже Аль.

Ветерани займаються у Муніципальному мистецькому центрі. Фото ZAXID.NET

Про навчання в артцентрі йому розповіла подруга – депутатка та співачка зі Львова Софія Федина. Аль вирішив їхати до Львова.

«Я не знаю, як це бути готовим до війни. Відбір в "Азов" жорсткий, але навіть найсильнішим важко. Мотивації не вистачає, мозок не може нічого зробити. Щоб нормально виконувати завдання, мусиш в собі щось зламати, якусь нормальність. І коли людина роками на війні, то до неї важко знайти підхід», – каже Аль.

Він пригадує, що у «Феофанії» до військових приходили дівчата, які пропонували різні практики з арттерапії. Спочатку це не викликало зацікавлення й ентузіазму.

«Але дивлюсь, хлопці без ніг, без рук кудись збираються, нічого не кажуть. Потім хваляться фотографіями. Дивлюсь, а вони ліплять пряники й на них малюють. Кажу: "То вас так покрутило?". А вони розповідають, що дві години не могли відірватися від такого заняття», – усміхається Олексій.

Він не знає, чи вдасться йому відновити старий бізнес або ж почати нову справу. Зараз він дивитися на роботи тату-майстрів і планує вдосконалювати свої вміння. Каже, що здивований, але руку таки вдається розпрацьовувати.

«Хочу, щоб це не було просто моїм хобі, я хочу навчитися робити це фахово», – сподівається Олексій.

Візерунки на штучній шкірі. Фото ZAXID.NET

«Чудовий старт»

Час після зустрічі-обговорення Марія Рамко використала, щоб знайти чотири набори інструментів та матеріалів для занять. На запит Марії першим відгукнулася крамниця з Одеси Tattobestshop, яка погодилася відправити тату-машинки для навчання та частину розхідних матеріалів. Згодом відгукнувся львівський магазин «Татушечка», який також допоміг з обладнанням і розхідниками.

В одній з кімнат артцентру, яку Марія підготувала для заняття, розставлені подарунки для Наталі, Олексія, Максима й ще одного ветерана, який приєднається до курсу згодом. Марія закликає розпаковувати обладнання й про все запитувати Ярину з магазину «Татушечка», яка принесла матеріали й погодилася проконсультувати.

Матеріали для навчання безкоштовно надали «Татушечка» і Tattobestshop. Фото ZAXID.NET

Наталя починає плакати, а Олексій раз у раз повторюватиме, що він шокований. Марія заохочує все перевіряти й тестувати.

«Далі нам треба шукати приміщення. Якщо в найближчому майбутньому все вдасться – буде чудовий старт», – радіє художниця.

Проєкт «Тилові справи», в межах яких започаткували курс з тату-мистецтва, є навчально-резиденційною програмою Львівського муніципального мистецького центру. Учасниками проєкту є 12 митців, які створили курси для роботи з людьми, які були травмовані під час війни.