Історія львівського військового Максима Суріка

Спокійний, веселий, щира посмішка. Оливкове худі, штани в мультикамі, на броніку синій патч з золотим галицьким «левиком», а біля серця – патч, який подарувала дружина: «Моя молитва – твоя броня. Я завжди поруч». У свої 23 роки львів’янин Максим з позивним «Сурік» – капітан та командир роти 3-го Механізованого батальйону Окремої президентської бригади.

Війна з Росією триває майже половину його життя.

Майдан

Грудень 2013 року, перші дні Революції Гідності. У Львові 13-річний хлопець з неспокоєм дивиться, як батько і брат пакують речі й збираються у Київ на Майдан. Він ще не знає, що далі буде революція і війна. Він не знає, що через десять років батько стане командиром взводу у 3-й штурмовій, а він сам, вже дорослий чоловік, третій рік воюватиме на «нулі».

«І десь по-дитячому було образливо, що батько поїхав, а мене не взяли на Майдан. А потім почалися розстріли, і тяжко було зрозуміти, що в мене в країні почалася війна. Батько в АТО дуже рвався. Люди вийшли за незалежність, а їх отак почали розганяти, мирний мітинг… І це, напевно, був переломний момент: ні, я в такій країні жити не хочу», – розповів Максим.

Майдан змінив усе: юнак вирішив стати військовим. У 15 років вступив у військовий ліцей, а згодом на факультет бойового застосування військ у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Навчатися було важко: ще вчора прокидався поруч з рідними, з сім’єю, а тепер – живеш в казармі за розкладом, шикування зранку і ввечері, навчання – з 8 до 18, з 18 – самопідготовка, 22 – вечірня перевірка. Сурік згадує: «Коли попав у військовий ліцей, було тяжко. Перший рік, напевно, тяжче, ніж перший рік на війні. Приходимо ще дітьми, по 15 років, тебе відірвали від мами-тата, заставили пришивати ці білі комірці (частина військової форми у ліцеї на той час), форма має бути начищена, сам стіраєш, сам шиєш, – посміхається і додає, – В академії було вже легше».

Максим у 15 років вирішив стати військовим. Фото Окремої президентської бригади

Командир у 20

З початком повномасштабного вторгнення Сурік почав працювати за фахом: військового розподілили в Окрему президентську бригаду. Перший рік обіймав посаду командира взводу в механізованій роті, потім – командира окремого кулеметного взводу.

«Ніколи не міг подумати, що у 20 років прийму взвод, а у 21 побачу перших 200-х. Перший рік був найважчий – нічого не міняється, окопи, рити багато. Тоді тільки зрозумів, що таке піхота: лопата в руки і погнав. Хочеш жити – копаєш», – пригадує Максим.

На посаді комвзводу Сурік отримав перший досвід керівництва і відповідальності, та найбільше познайомився з людьми зі свого батальйону як командир кулеметного взводу.

Через півтора року хлопцю запропонували посаду командира роти. Ніхто не дивується, що 23-річний хлопець командує ротою: на війні знання, досвід і людські якості важливіші. З вчорашнього випускника академії Сурік виріс до бойового командира, якого знають і поважають у батальйоні.

«Не буває так, що ти вчора випускник академії, а сьогодні ротний. Треба мати досвід. Ротний – важка посада, бо матеріальна відповідальність, багато зброї на тобі. Але нічого страшного в тій посаді нема. Всюди треба приходити з головою», – говорить Максим.

Сурік переконаний: першочергова задача командира – збереження життів, а не зброї чи майна. «Яка може бути мова про зброю, коли життя людини ти не повернеш, – розповідає військовий, – втрачати людей – гіршого немає, гіршого я не переживав. Якось у мене було, що FPV-дрон підбив машину. Моральний дух, звісно, падає, але потім розумієш – хлопці живі. Воно тут сприймається далеко не як командир-підлеглий, як колись в армії вчили, а твій побратим. На фронті неважливо, офіцер чи солдат, на хребет кинули 20 кг – і йди. Побратимство тут дуже сильне, не може бути недовіри, не може бути конфлікту. Може, так і не повинно бути, але іноді побратими ближчі, ніж рідні брати».

«Тут гинуть люди, а там пісні співають»

У Львові на Суріка чекає сім’я: мати, дружина і 1,5-місячна донька. Військовий не має змоги бачитись з рідними, дзвонить їм з позицій. Іноді, занадто рідко, приїжджає у коротку відпустку, але відпочинок серед цивільних не приносить спокою.

«Найгірше – це коли додому приїжджаєш. Повертаєшся з відпустки, особливо з перших відпусток – повертаєшся з подавленим моральним духом, бо з’являються думки, що мене не цінують, всім пофіг, а вони там всі живуть… Ми з жінкою виходимо в центр, а я вже через годину там не витримую. Важко: тут гинуть люди, а там пісні співають. Мене це тригерить».

Максим командує механізованим батальйоном. Фото Окремої президентської бригади

У відпустці Сурік завжди провідує однокласника-військового, і як він каже, «просто навідується до хлопців». Місце зустрічі вже деякий час не змінюється: Личаківський цвинтар.

Найкращий друг Суріка, теж випускник військової академії, зник безвісти під Очеретиним. «Є віра, – каже Сурік, – що він живий. Підсвідомо може і знаєш… Та поки немає тіла – він для нас живий».

Не такою ціною

Чи жаліє Сурік тих, хто обирає «перепливати Тису» і гине в процесі? Ні. Командир переконаний: страшно всім. Просто вибори робляться різні.

«Всі бояться. Навіть на третій рік війни. Іноді йдеш через "не можу", бо тобі треба, ти маєш то зробити. Чи там в мене є хлопці, я даю наказ про штурмові дії: "Пацани, вилазите з РПГ і валите туда". Ніби він там взагалі хоробре серце, з РПГ проти танків виліз… Ніби в нього там нічого не "грає"? І мені буває страшно. Завжди страшно, не боїться лише дурень, але важливо, як ти себе опановуєш. Але страшно всім», – розповів Сурік.

Каже, що справлятися зі страхом, розпачем і пригніченістю допомагає сім’я: дружина і донька.

«Дзвониш жінці, бачиш доньку. Мотивація у всіх своя. Я був військовим, коли все почалося, і я не хочу, щоб моя дитина виросла і бачила, що ми з руськими "один народ". Найбільш яскравий приклад: моя сім’я завжди збиралася в вишиванках на Різдво, колядували, співали. І я не хочу, щоб мені хтось приходив і розказував, якою мовою колядувати. Хочу, щоб моя дитина росла і знала, що вона українка», – пояснює Максим.

У Львові на Максима чекають донька і дружина. Фото Окремої президентської бригади

Сурік бачить доньку тільки через відеозв'язок: з хрестин він одразу повернувся на позиції. Але демобілізовуватися, якби була можливість, не хоче: «Морально не дозволив би собі. Хочеться, звісно, бачити дружину і як донька росте. Але поки війна, я буду тут».

Сурік лише боїться, що війна повториться після нашої перемоги. «Другий раз завжди страшніший, ніж перший, – говорить військовий, – От як кажуть, "віддайте Донбас". Зараз Донбас віддамо, а через два роки вони прийдуть і буде "Запоріжжя віддайте". Щоб моя дочка цього не побачила в майбутньому – я є тут. Миру хочеться, але не такою ціною».